ОЛЕКСАНДР СОЛОНТАЙ: АКЦІЯ ПІД УКРАЇНСЬКИМ ДОМОМ – СВІДЧЕННЯ ТОГО, ЩО В УКРАЇНІ НАРОДИЛОСЯ ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

16.07.2012

Олександре, розкажіть, Ви у Києві з першого дня мітингу?

    Так, з першого дня – з 3 липня, коли народні депутати сіли на площі, сказали, що голодують, і закликали їх підтримати. Тоді ми прийшли і підтримали їх.

Можете детальніше розповісти, як почали сходитися люди?

    Після того, як нардепи закликали підходити, почали сходитися дві категорії людей.

    По-перше, це були люди, котрим дуже важлива українська мова, люди, котрі вважають, що в Україні має бути режим максимального сприяння розвитку українській мові. Тобто країна, яка була перед цим поневолена, повинна своєму народу і мові надавати пріоритет. Натомість в баченні цих людей фактично приймається антидержавний закон.

    Прийшла і друга категорія людей (я скоріше до неї відношуся) – це люди, котрі вважають, що не питання саме в мові. Для цих людей будь-яке прийняття законодавчих актів в такий спосіб, в такій формі – це просто неприйнятні речі. Якщо це стосується суспільно важливих питань, то це взагалі злочин проти демократії.

    Коли якась проблема турбує більше ніж 1% громадян (а питання української мови турбує величезну кількість людей в Україні), то ці речі повинні проходити виключно не інакше як через суспільне обговорення.

Тобто через референдум?

    Через референдуми, через масове обговорення в усіх населених пунктах, через петиції, через обговорення в органах місцевого самоврядування. Тобто будь-який законопроект, який стосується великої кількості людей, повинен задовго до появи обговорюватися.

І є ще третя позиція, і багато моїх друзів так вважають: такі речі як мова, релігія, етнічні питання – будь-які речі, які розколюють Україну – взагалі не повинні обговорюватися.

Люди зійшлися. З якими проблемами одразу зіткнулися?

    З тим, що не було відомо плану, не було зрозуміло, куди ми рухаємося, як ми рухаємося, що ми робимо. Два дні люди прочекали плану від політиків.

Дочекалися?

    Першого плану дочекалися і політиками були задоволені. Політики висунули ідею: а давайте ми зробимо так, що Янукович, який буде іти на прес-конференцію, буде змушений пройти через людей. Якби міліція захотіла відтиснути людей, тоді в нас було домовлено, що ми не віддамо цю площу Януковичу. Тобто він або через людей іде на прес-конференцію, або він туди не потрапляє взагалі. Там ми все йому скажемо – все, що ми думаємо з приводу таких законопроектів.

    Цей план був суперовий. Ми не давали міліції очистити площу, оберігали голодуючих нардепів з усіх сторін. Результат був досягнутий – Янукович очевидно показав свою позицію, що він не готовий іти до народу, не готовий спілкуватися з людьми. Він відмінив прес-конференцію. А потім провів її через день таємно від усіх в НСК «Олімпійському». По-моєму, це політичний результат. І тут опозиції великий плюс.

    І політики, і опозиція залишилися чекати далі. Люди почали підходити до політиків і питати: якщо ви очільники, ви лідери опозиції, тоді давайте план. План сказала Юля з тюрми. Вона сказала – ви повинні зробити це відправною точкою, місцем, де була перша перемога, символічна перемога. І звідси ця перемога має піти далі, очищаючи Україну від Януковича. Мені особисто цей план сподобався. По-моєму, Юля права.

    Але політики, постоявши тут ще другий день додатково, після тієї маленької перемоги в п’ятницю оголосили про розхід. І пішли.

Чому? Як вони це мотивували?

    На їхню думку, результат досягнутий. Їхня позиція така: Литвин пішов у відставку і сказав, що він не підпише цей законопроект. Не важливо, чи він спікер, чи він не спікер, законопроект не потрапить до президента. Якщо він не потрапить до президента, президент не може його підписати. Відповідно документ завис назавжди до того часу, поки не буде у Верховній Раді якогось нового голосування. Отже, ми перемогли – законопроекту немає. Політики вважають, що стримали Верховну Раду, а отже отримали перемогу.

Як вважають люди?

    Люди інакшої думки. Людям незрозумілі ці процеси. Їм зрозумілі дві формули – або на загальнодержавному рівні визнано, що законопроект помилковий, або він прийнятий, і це поразка. Тобто або перемога, або поразка. Оці половинчасті рішення, незрозумілі формули, половинчасті кроки людям незрозумілі, бо перед цим була передісторія.

    Передісторія така: 5 червня був масовий протест під Верховною Радою, який закінчився тим, що депутати Верховної Ради були з людьми, а у Верховній Раді цей закон спокійно голосували. Потім була друга історія: коли нардепи казали, що зупинять у Верховній Раді голосування, а потім їх захопили зненацька, і цей закон проголосували.

    Виникла недовіра до політиків. І громадяни сказали: або організуєте нас, або ми організуємося самі. Політики пішли з площі, а громадяни самоорганізувалися.

    Молодь – радикально налаштована, емоційна, гаряча, запальна – зібралася і сказала, що буде голодувати. Якщо політики не можуть виконати цієї задачі, цю задачу будуть виконувати звичайні люди.

    Спочатку тут голодувало п’ять людей. В неділю до них приєдналося ще двоє, в понеділок ще одна людина, в середу вже голодувало десять людей. На сьогодні через голодування вже пройшло понад 20 осіб, якщо рахувати разом з тим, яких було госпіталізовано. Підходять і старші люди, доєднуються. Щодня доєднуються голодуючі люди. В них вимога одна – зняти цей законопроект.

Були повідомлення про сутички з міліцією. Як правоохоронці себе поводили протягом цього часу?

    Влада дала міліції вказівку нас не розганяти, а просто повідтискати з доброго місця на сходи, де незручно спати, не дати можливості привезти туалет, щоб людям не було куди справляти природні потреби, не дати можливість підвозити озвучення.

    Фактично з величезним конфліктом і ледве не з бійкою сюди потрапив автобус з озвученням. Тобто влада вирішила маргіналузівати акцію. Влада не вірила, що громадяни без політиків абсолютно самостійно, не маючи ніякої підтримки, не маючи засобів, будуть стояти попри дощ, попри спеку.

    Влада не вірила, що молодь буде голодувати по-справжньому. В це не вірив ніхто – ні влада, ні опозиція. Те, що сталося тут, це свідчення того, що в Україні народилося громадянське суспільство.

    Люди, котрі, незалежно від влади і опозиції, мають свою позицію з якогось питання. Це насправді новий політичний майданчик.

Щодо політичного майданчика: коли до Українського дому підходять депутати різних рівнів, то інколи складається враження, що дехто з них просто хоче пропіаритися на тому, що вони висловили підтримку голодуючим. Чи є таке явище?

    Все залежить від того, як вони тут з’являються. Наведу вам і позитивні, і негативні приклади.

    Тут першого дня стояла Українська народна партія. Активісти, голодуючі зробили їй зауваження: «Ми вам дуже дякуємо, що ви з нами, але заберіть партійні прапори». Вони зняли, бо сказали, що ідуть на будь-яку співпрацю з нами.

    Прийшов Конгрес українських націоналістів. Вони сказали: «Які партійні прапори?! Ви просто скажіть, що потрібно робити». Ми сказали, що нам потрібні листівки. Вони зараз друкують листівки.

    Прийшла «Свобода» і сказала, що вони хочуть тут поставити свій пост. Але вони вирішили не ставити партійних прапорів, а просто хотіли нас підтримати.

    Прийшли депутати Львівської обласної ради без партійних прапорів – Ярослав Дубневич, Олександр Ганущин, Андрій Корнат. Вони організували інформаційний пост та привезли речі, відповідно до оголошеного списку потреб Українського дому. Сказали, що просто як громадяни хочуть нас підтримати. Це правильно.

    У нас була інша ситуація. До нас сьогодні прийшли жінки від «Батьківщини» і сказали, що хочуть бути з нами. Ми їм сказали забрати партійну символіку і стати з нами як звичайні громадяни. І тоді вони відмовилися приєднатися. Вони сказали, що для них партійний прапор настільки важливий, що вони не можуть підтримати нас у нашій вимозі, хоча очевидно, що вони прийшли підтримати вимогу. Це дивує.

    Ви спілкуєтеся зі мною, як з волонтером оргкомітету. Ми не вирішуємо нічого в оргкомітеті, ми забезпечуємо виконання того, що вирішили голодуючі. Ми питаємо їх, що робити, яке сприяння надати, які задачі виконати. Вони ставлять нам задачу, що вони голодують тут не під партійними прапорами. Хіба це так важко – зняти партійний прапор і підтримати їх?

    Коли люди приходять просто піаритися, щоб свій партійний прапор розгорнути і під фотографію потрапити, я це не сприймаю. Натоміть підходять просто народні депутати і допомагають, чим можуть. Олесь Доній прийшов і допоміг з апаратурою.

    Ваш депутат Львівської обласної ради Дубневич привіз генератор, щоб ця апаратура могла цілодобово працювати. Андрій Парубій, Андрій Мохник, Леся Оробець та інші приходили підтримати добрим словом, пожертвою, хто чим може. Я це розумію. Прийшли, запитали, що треба, почули, прийшли і голодуючим допомогли. А просто прийти самими по собі, розгорнути партійний бренд, і створювати фон, як це зробив Ющенко: прийшов, сказав, що він тут з нами, сфотографувався і втік. Цього я зовсім не сприймаю.

Ви розповіли про те, як допомагають політики. А як допомагають кияни?

    Кияни допомагають найбільше. Ця акція була б неможливою без підтримки звичайних киян. Фактично вона побудова на підтримці звичайних киян. Зокрема кияни приходили і приходять сюди, щоб вночі чергувати. Кияни приходять, виступають, приносять фінансову допомогу, приносять їжу, приносять воду, приносять меблі. Коли почався дощ, кияни принесли тент. Вони принесли розкладачки, допомогли нам організувати табір. Взагалі такі акції без підтримки пересічних киян неможливі.

    В києві відбувається два типи акцій: це або проплачені акції партійцям, або ті випадки, коли пересічні громадяни приходять з якоюсь ціллю, знайомляться між собою, підтримують, як можуть. Я згадав тезу 2004-го року: українці перемагають сміючись.

Ця теза тут також актуальна?

     Так, вона актуальна. Люди приходять і, незважаючи на цю прикру ситуацію, яка є в державі, вони жартують, вони слухають, що там свіже написав Подерв’янський про мову, вони танцюють, вони співають різних пісень. Це підтримує дух тих, хто голодує. Адже погодьтеся, не так багато людей в Україні наважилися висловити протест так, як заповідав великий Ганді або інші світові мислителі – не насильством, а своєю твердою позицією. А ці молоді люди наважилися на це. Я захоплений ними. На жаль, я не голодую разом з ними. Але ми в оргкомітеті докладаємо усі зусилля, щоб максимально обмежити їх у витраті їхніх сил і енергії, і забезпечити їм все, що потрібно.

Може порівняти, як розгорталися події біля Українського дому, і як розгортався Майдан?

    В часи підготовки Майдану, як представник молодіжної організації «Фундація регіональних ініціатив», я був речником громадянської кампанії «Пора» та виконував ряд функцій в кампаніях «Чиста Україна», «Студентська хвиля», «Знаю». Взагалі порівнювати цю акцію з Помаранчевою революцією просто недоцільно. Це скоріше можна порівняти з «Україною без Кучми». Тільки тут справа в тому, що в «Україні без Кучми» люди були проти когось. Акція проходила на негативі, бо вбили Гонгадзе. А зараз ситуація така, що замахнулися на вбивство мови, і люди фактично виступають за мову. Акція позитивна насправді. Тобто є шанс перемогти.

    І ще – це унікальна акція. Вона відбувається влітку. В нас ніколи влітку не було мобілізуючих акцій громадян. Тобто це прецедент для незалежної України. І це позитивний прецедент, адже акція росте. Вона маленька, росте повільно. Ми жартуємо, що якщо буде така кількість голодуючих приєднуватися кожен день, то в листопаді вся Європейська площа буде в голодуючих, але до того часу ці голодуючі помруть з голоду.

     Суспільству треба мобілізуватися. Дуже великий негатив був на вихідних, коли протягом вихідних розказали, що площа розійшлася. А площа не розійшлася. Якби не було цього інформаційного сигналу, то уже зараз акція була би набагато більшою і ширшою. Зараз фактично за допомогою медіа долається той негативний сигнал, який пішов. Підтягуються люди, організовують пункти. Добре, що це подолано зараз. Але втрачено кілька днів.

Зарає є чимало людей, які в усьому зневірилися. Вони вважають, що у випадку з мовою зрадила і влада, і опозиція. Який посил можете дати тим людям, які кажуть, що не варто за щось боротися, бо немає кому довіряти?

    Я розумію, що люди не вірять нікому, тому що, на жаль, багато політиків розчарували і дуже багато в чому збрехали. І навіть якщо вони збрехали несвідомо, помилилися, то не вибачили за свої помилки. Тому раджу тим, хто розчарувався, прийти і просто познайомитися з цими молодими людьми. Хай запитають їхню біографію, хай поцікавляться, чим вони займаються в житті, хай взнають, від чого вони відмовилися, щоб бути тут.

    Хай поспілкуються з Петром, котрого чекає сім’я з дітьми, хай поспілкуються з Оксаною, котра відмовилася від закордонних поїздок, роботи та багатьох важливих справ для того, щоб бути тут, хай поспілкуються з молоддю, яка паралельно навчається, щоб вступити в магістратуру, бо в них зараз іспити. А вони сидять і прямо тут вчаться, і кажуть, що якщо акція до того часу не закінчиться, підуть складати іспити з пов’язками «Я голодую».

    Хай поспілкуються з цими людьми і зрозуміють, що Україна – не втрачена країна. В Україні є інші люди. Просто не потрібно орієнтуватися на кілька брендів і розкручених прізвищ, які завдяки необмеженим фінансам заволоділи інформаційним простором.

Чому, на Вашу думку, законопроект проштовхнули саме зараз?

    Вибори, однозначно вибори. Партія регіонів не має чим крити перед своїми виборцями. Вони розчарували в усьому. Хоча для їхнього ж виборця це питання не принципове і неважливе. Вони собі ще більше шкоди роблять, бо вони ще радикальніше налаштовують виборців проти Партії регіонів. Бо тепер виборці Партії регіонів готові проголосувати навіть за українську недолугу опозицію, навіть за таку, яка вона є, але вони готові за неї проголосувати, тільки, щоб Партія регіонів пішла геть з такими законопроектами.

    Тобто влада насправді робить собі біду, вона мобілізовує проти себе і нічого не досягає. Але вони собі подумали так: «Ми хоча б законопроект про російську мову приймемо і розкажемо, що ми хоча б мову відстояли, коли були при владі». Я впевнений, що їм це не допоможе.

Питання мабуть не дуже позитивне: якщо закон підпишуть і він пройде, що далі?

    Ми постійно задаємо голодуючим це питання, журналісти постійно задають це питання – всі постійно задають це питання. Це питання турбує усіх. Голодуючі кажуть, що в такому випадку будуть змінені вимоги і формат акції.

Вони поки не оголошують, в який формат це може перерости?

    Напевно мова йде про радикалізацію. Але подробиць не оголошують.

Чи може перерости акція біля Українського дому в постійно діючий майданчик?

Звичайно, однозначно.

Знову ж таки, в якому форматі?

    З єдиною умовою – постійне зростання кількості тих, хто протестує. Зараз така динаміка спостерігається. Щодня стає більше тих, хто підтримує, тих, хто голодує, але критичної маси воно ще не досягнуло. Тобто є хвиля росту, але всі скептично говорять про те, що це літо, і літом неможливе розгортання акцій. Всі це говорять, але це ж сталося.

Якщо не голодівка, може бути інший формат? До прикладу, громадська організація?

    Щодо громадської організації, то в цьому випадку це не дуже доцільно, оскільки майже всі люди тут є членами різних громадських організацій. Хіба в якийсь рух за українську мову. Це можливо, тому що в Україні є достатньо людей, котрі не знають українську мову, але хотіли б її знати. А така цілеспрямована робота не ведеться.

    А з приводу того, чи може це перерости в політичну акцію – може, однозначно.

Які найгірші наслідки це може мати для наших політиків?

    Повстання, народження нових політичних облич.

Це реально?

    Дуже імовірний сценарій.

Часто говорять, що підняти народ вдруге після Майдану неможливо.

    На що вони натякають? Вони натякають на те, що люди не вірять тим лідерам, котрі піднімали Майдан. А якщо поставити питання так, що це будуть нові лідери, перевірені такими акціями, діями.

Тобто не політики?

    Всі політики колись були не політиками. На жаль, в Україні немає поки що професійної політики. Ніхто людей не готує до професійної політики. Ми в Інституті політичної освіти чи не єдині, хто постійно про це говорить, хто вимагає постійно від усіх політиків проходити навчання, підготовку. Але загалом в Україні це на примітивному рівні.

Голова Львівської облдержадміністрації, коментуючи закон про мову, сказав, що наша проблема в тому, що ми за 20 років не зробили українську мову привабливою. Можете прокоментувати таку тезу?

    Київ, як відомо, на вулиці російськомовне місто. Не вдома, а на вулиці, бо в публічних місцях люди розмовляють російською мовою. Коли люди в Києві у касах купують квиток на мультик, їх питають: «Вам якою мовою – українською чи російською?» Як ви думаєте, який квиток купляють? Українською. А чому?

    На мою думку, це тому що класна озвучка, тому що кращі герої, бо знайомі голоси, бо кращий переклад, з приколом. На кіноринку, де була зроблена хороша справа, яку хоче зруйнувати цей законопроект, український продукт показав, що він не тільки конкурентноздатний, а він привабливий. Коли ми запитаємо у книговидавців: яка книга продається більше – українська чи російська? Вони скажуть, що російська. А якщо запитати чому, вони скажуть, що вона дешевша.

    Тобто напевно щось треба робити з економічними умовами функціонування культури. Культура потім дасть економіку. Вкладення в культуру потім дасть значно більші речі.

 Але запитання до того самого Костюка: а що йому заважає зробити те, про що він говорить? Що заважає Януковичу не руйнувати основу, в тому числі економічну, а зробити так, щоб українські громадяни, котрі не знають іншої мови, ніж українська, вивчили кілька іноземних мов, а тим українцям, які знають тільки російську, щоб вони вивчили державну.

    Хіба вони не розуміють, що якби вони вклали державні кошти в те, щоб українські громадяни знали багато мов, а російськомовні вивчили б українську, то, по-перше, всі би збагатилися, по-друге, всі б стали значно конкурентно спроможніші, по-третє, тут би сформувалася політична нація. Я думаю, вони це розуміють, тому свідомо і руйнують цей процес.

На Львівщині стартувала кампанія, під час якої чиновників адміністрації і депутатів від Партії регіонів під тиском змушують підписати заяви про підтримку української мови і з вимогою до президента ветувати цей закон. Чи є подібні ініціативи в інших регіонах?

    Подібного роду ініціативи почалися на всій Україні. Приїжджають з різних куточків держави і подібні факти розповідають. Цього мало. Потрібно проводити роботу зі звичайним населенням, пояснювати їм, що відбувається.

У нас є 30-40%, а у великих містах 50% людей, котрі зав’язані на Інтернеті, на радіо і телебаченні. А є друга половина аудиторії, котра живе собі своїм життям. І вони навіть не здогадуються, що така подія сталася. Ключовою в нашій перемозі над режимом Януковича є робота саме з тою половиною населення, яке не читає в Інтернеті політичних новин, а не переконування переконаних. 

Розмовляла Оля Савальська